Діти вулицьКомандаНовини

Нотатки ДОДОМУ | DODOMU

З цими хлопцями я зустрівся ввечері біля одного зі столичних супермаркетів. Темно. Січень. Холодно. Чекаю. Вибігають із-за рогу …

Після побіжного знайомства з двома новими хлопцями, почав розпитувати у господаря «нички» про долю тих двох, які були з ним раніше при нашій минулій зустрічі. І знаєте, коли я ставлю подібні питання, я чудово розумію, що у відповідь я не почую щось на кшталт: «Все добре! Він влаштувався на високооплачувану роботу і тепер живе на квартирі!», або: «Все чудово! Вона на днях вийшла заміж і виїхала з чоловіком з України!» Звичайно ж, ні! Ставлячи таке (ПИТАННЯ) «вуличним», будьте готові почути те, що середньостатистичний киянин, дуже рідко чує від своїх знайомих. Але для цих дітей – це норма життя і це те середовище, в якому їм доводиться виживати. А деякі з них просто іншого життя навіть і не знають, так як все своє свідоме життя вони – на вулиці.

Отже, після мого питання, відповідь «головного» була дуже проста: один з них вкрав у нього мобільний телефон і, поки всі спали, втік. Другий хлопчик, шокований тим, що його старший брат вбив минулого тижня людину, втік, боячись розпитувань міліції. Я дуже засмучений цією новиною, оскільки знаю особисто цього самого брата – це 21-річний сирота, який приїхав недавно в столицю з Київської області. Після декількох тижнів життя в каналізації, він перебрався до цих хлопців у підвал. Дуже добрий і спокійний хлопець. Але в ту ніч, за його словами, його, ні з того ні з сього, почали серйозно бити старші хлопці, які були на підпитку і він змушений був захищатися … ножем …

Обговоривши останні «вуличні новини», попередньо накидавши меню нашої майбутньої вечері, заходимо в супермаркет. Пробігши по рядах, взяли ковбаси, два батони, цукор, чай, печиво і ще деякі дрібниці, попрямували до каси. При виході з супермаркету зустріли хлопчину з іншої «нички» і взяли його з собою на нашу спільну вечерю.

Петляємо дворами до однієї з дев’ятиповерхівок. До нашого спільного жалю, цього разу недалеко від входу у «ничку», коло під’їзду будинку  стояв якийсь чоловік і не поспішав звідти йти. Тому через центральний вхід в підвал ми вирішили не заходити, щоб не «попалити ничку». Йдемо через «чорний вхід», що знаходиться з іншого боку будинку. На цей раз «чорним входом» виявилася невелика дірка в стіні будинку.

Хлопці та дівчата, знявши свої куртки, прийнялися залазити по черзі всередину. Я подав їм пакети з продуктами, просунув їм свою куртку і поліз за ними також. Звичайно ж, я пам’ятаю, що в Біблії говориться, що «все можливо віруючому», але в даних обставинах пролізти в цей отвір я все ж таки не зміг 🙂  Хоч я і досить худорлявої статури, але цей отвір мені підкорити не вдалося. Тому хлопці, почекавши поки піде той чоловік, що стояв раніше біля нашого під’їзду, відкрили мені двері в підвал зсередини.

Хто був хоча б раз у підвалі, той знає, що пересування там загрожує синцями, порізами та забоями, так як світла там немає, а тебе з усіх боків оточують безліч труб, шматків заліза, арматури і всілякого сміття. Дверей там немає – лише тільки невеликі отвори в стінах. Слава Богу, за маленькі китайські ліхтарики – вони дуже допомагають нам під час подібних «прогулянок!»

Про запахи, що є в підвалі, я не згадую – я думаю, ви і так здогадуєтеся, яка там стоїть «атмосфера». А про тарганів і про іншу «живність», я думаю, ви теж самі зможете здогадатися …

Я спочатку знав, що ми підемо вечеряти на стару «ничку», але спершу попросив, щоб ми пішли подивитися на нову, яка знаходиться ще на етапі облаштування. Там поки що немає ніякої подібності плити, посуду, але вже кинуто на підлогу кілька ковдр, які згодом будуть служити  дітям загальним ліжком.

Поговоривши трохи про долю тих, хто раніше намагався жити в цій частині підвалу, ми рушили на стару «ничку». Поки ми ходили, дівчата вже встигли накрити невеликий стіл  (в нашому випадку столом була перевернута дошка з під шахів) і чекали нас. Хочу сказати, що ці діти живуть ще в порівняно стерпних умовах тому, що у них є світло і електрика. Справа в тому, що господар «нички» дуже добре розбирається в цих питаннях і зміг з легкістю провести туди світло і навіть зробити розетку.

Вхід в комірчину (розміром 3м на 1,5м) хлопці передбачливо завісили покривалом (переважно для маскування, щоб світло і звук з цієї кімнатки не розповсюджувалися по підвалу). Взимку, це ж покривало допомагає зберігати тепло.

Потрапивши в середину, ми вмостилися навколо «столу». Почалася трапеза. Через хвилин п’ятнадцять-двадцять невеликий кип’ятильник організував нам в каструльці окріп і наше поглинання ковбасних бутербродів повільно перейшло у чаювання.

Знаєте, що дивно: адже я точно знаю, що вони не кожен день їдять подібну їжу, і, здавалося б, могли б всю її приберегти для себе на наступний день, але ні – вони не забули поділитися нею ще й з місцевим щеням і парою підвальних кошенят.

Бог створив кожну людину за Своїм образом і подобою і заклав у її серце бажання дарувати комусь свою любов і тепло, бажання піклуватися про когось! І ці діти, навіть у своєму важкому становищі, не забувають і про це. Вони, які вже в своєму юному віці, зіткнулися зі шквалом насильства, жорстокості, несправедливості і байдужості дорослих – все одно шукають можливості допомагати іншим.

Звичайно ж, я не ідеалізую їх і чудово розумію, що їм для того, щоб хоч якось дотягнути до наступного дня, іноді доводиться порушувати закон і встановлені в нашому суспільстві принципи моралі. Але коли ви розумієте, що вони йдуть на це, тільки через природне бажання вижити, то вся критика на їх адресу виглядає просто недоречною. Те середовище, в якому вони щодня виживають, «зламало» б багатьох дорослих, а вони терплять це і знаходять в собі сили жити далі.

Будьмо відверті самі з собою: ми «квартирні» настільки зніжені, що нас обурюють навіть найдрібніші приклади несправедливого ставлення до нас – це дивує нас і обурює: «Як же так?! Як вони могли так вчинити зі мною?! Де ж справедливість?!» Але ці діти і підлітки, на відміну від нас, ПОСТІЙНО знаходяться в атмосфері абсолютної ворожості та неприйняття. Коли ж хтось приходить до них з продуктами чи одягом і це все – з відкритим серцем і добрим намірами – для них це вкрай незвично і їх це, дійсно, дивує.

Це хороші і талановиті хлопці, але ця система їх щодня нещадно «заточує» під себе. Якщо їх ЗАРАЗ не витягнути з вулиці, то їх майбутнє представляється дуже сумним: або в’язниця, або рання насильницька смерть, або жебракування до кінця свого життя. Ми не повинні допустити цього – давайте разом будемо буквально виривати їх із пут смерті!

Команда ДОДОМУ | DODOMU присвятило себе допомозі цій кризовій групі дітей та підлітків. Ми не приховуємо, що нам потрібна постійна фінансова підтримка: діти постійно хочуть їсти, вони потребують  одягу,  лікуванню,  оформленню документів і таке інше. А в найближчому майбутньому ми хочемо почати ще й будівництво дитячого містечка в Київській області. Тому, якщо у когось з’явилося бажання фінансово підтримувати нашу роботу – ми дуже цьому раді!

З повагою та вдячністю,

команда «ДОДОМУ».